Сучасні стратегії та пріоритети освітньої діяльності в розвитку особистості

Баранівський В.Ф.Ще в 2005 році український філософ М.І. Михальченко, аналізуючи стан та проблеми сучасної філософії освіти висловив думку про те, що “У країні, яка шукає свій шлях розвитку і налагоджує нову систему внутрішньодержавних і зовнішньодержавних відносин, неодмінно постають питання: яким повинен бути в ідеальному і реальному плані громадянин держави, які необхідні засоби, щоб різниця між ідеальною (виділено мною – В.Б.) і реальною моделями громадянина була мінімальною, які треба створити економічні, політичні, соціокультурні та соціальні суспільні умови, щоб не було антагонізму між державою і громадянином, між суспільством і особою ” [1,38]. Професор Михальченко М.І. в цитованій статті ґрунтовно розглядає місце філософії освіти в соціокультурній теорії, її вплив на освітню політику держави та інститутів громадянського суспільства. Водночас, очевидно, є актуальним для поглибленого аналізу питання щодо ідеальної і реальної моделі особистості в аспекті об’єктивних потреб сучасного суспільства та з урахуванням об’єктивних потреб розвитку (саморозвитку) самої людини (особистості). На наш погляд з усіх сучасних підходів  до освіти відповідь на поставлене питання допоможе дати, головним чином, особистісно-орієнтована концепція освіти.   

Ця концепція знайшла обґрунтування в працях І.Дерболава, О. Больнова, Г.Рота, М. Лангевельда, П. Керна, Г-Х. Віттіга, Е.Майнберга та ін. Її теоретичною та методологічною базою стала філософська антропологія М. Шелєра, Г.Плєснера, А. Портмана, Е. Касірера. Представників цього напряму об’єднало прагнення до синтезу “екзистенційної” та “культурологічної” галузей, що сформувалися в лоні гуманітарного підходу, орієнтація на розробку образу людини  в освітянському просторі (homo educandus) як створіння біосоціального і одночасно духовного. Саме духовність виступає основою вищої автономії, коли освітній процес будується на підставі не тільки “активності” індивіда в рамках об’єктивних законів,  але і на “сенси” (установки, ідеї, цілі тощо), що вже сформувались та успішно конкурують з зовнішньою детермінацією. 

Сприйняття людини як автономної істоти, яка активно приймає участь у своїй освіті, об’єктивно приводить представників даного напряму до обґрунтування так званої особистісно-орієнтованої концепції освіти де домінують такі цілі, цінності та механізми, як діалог з учнем як автономним суб’єктом та постійна корекція на цьому підґрунті всього освітнього процесу.

Методологічну функцію у вивченні процесу розвитку, становлення “ідеальної” особистості виконує також екзистенційно-гуманістична педагогіка (К.Роджерс, А.Маслоу, А.Комбс та ін.). Ця теорія звернула безпосередню увагу до питань самореалізації (самоактуалізації, самоздійснення) особистості. Суттєве  значення має теорія розвиваючого навчання. Для цієї теорії особистісно-орієнтована філософія освіти є по суті визначальною. Базові ідеї цієї теорії були сформульовані в працях Л. Виготського, Е. Ільєнкова, В. Давидова, Л. Занкова та ін. Її основу складає діяльність (в широкому сенсі цього слова) як спосіб інтеріоризації суб’єктом колективного історико – культурного досвіду людства[2].

Суттєвий внесок в розвиток вище названих концепцій освіти внесли українські мислителі Г.С.Сковорода, П.Д.Юркевич, В.І. Вернадський, М.О.Бердяєв та ін. Особливе значення мають людиноцентриські, особистісно зорієнтовані ідеї Г.С. Сковороди “філософії серця”, “спорідненої праці”, цілісності душі, розуму і вчинку, морального виховання тощо. Сучасний вчений Удод О.А., аналізуючи нову парадигму освіти, акцентував увагу на тому, що “Центральною цінністю, звичайно, виступає людина, оскільки розвиток її потенцій і можливостей, процес творчої самоактуалізації є абсолютною метою і суспільного розвитку, і функціонування системи освіти” [3,25-26]. До людино-центристського розуміння сутності, завдань сучасної освіти наближається й думка В.П. Андрущенка, який вважає, що “… сутність сучасного процесу навчання складає не лише збагачення особистості певною сумою знань чи формування навиків практичної діяльності, а всебічна підготовка людини до життя у глобалізованому інформаційному просторі через  створення рівних умов доступу до якісної освіти, забезпечення освіти впродовж життя, формування толерантного світогляду і дискурсного характеру взаємодії народів і культур” [4,10-11].

Наведені вище педагогічні концепції та парадигми, думки відомих мислителів сучасності з проблем освіти створюють теоретичний фундамент для розуміння сутності, напрямів та завдань сучасної освіти. Як уже відзначалось,  головною метою освітньої діяльності є формування особистості, образ якої найбільш повно відображає (уособлює, затребує) потенціали людини, при цьому потенціал, потенція – це не діюча можливість, що здатна стати дійсністю (реальністю) за певних умов та за певних ресурсів. Перехід можливості в реальність це процес актуалізації потенції. Він  стає можливим за умов, коли роблять реальною самореалізацію суб’єкта (як і саме його буття). Реальність є шлях і результат цього переходу (шлях із небуття в буття), є єдність буття та істини,  зовнішнього світу та його переживання, свідомості та усвідомлюваного, повноти одиничного та всезагального.

Перехід потенцій у реальність, тобто забезпечення її буття здійснюється різними соціальними інститутами, зокрема і освітньою діяльністю, котра призвана актуалізувати суттєві якості особистості, що обумовлені її внутрішньою сутністю[6,386]. При цьому категорія актуалізації підкреслює подвійний характер феномену, що стоїть за нею: з одного боку, зусилля об’єкта педагогічної діяльності по створенню певних умов, з другого – активність самої особистості. Таким чином форми прояву людських потенцій завжди діалогічні, суміснодіяльні, взаємотворчі, вони проявляють себе як співбуття педагога та учня.

У зв’язку з цим надзвичайно важливо визначити пріоритети особистісного розвитку, так як потенційно зміст “ідеї” людини (її задуму) надзвичайно широкий, а сам він в практичній площині свого буття відкритий до різних (в тому числі й протилежних по соціальному та культурному знаку) втілень.

Як обґрунтовано в працях мислителів різних епох – основою, вихідним базисом педагогічних концепцій та виховних практик є етичний ідеал, що сформований певною культурою  та який концентрує в собі її уявлення про ціннісні основи буття та способи їх втілення (див. праці : І. Канта, Й.Г.Фіхте, Г.В.Ф. Гегеля, Ф.В.Й. Шелінга, М.Шелєра, Н. Гартмана, У.Джеймса, Дж. Дьюі, Дж. Міда, Е.Касірера, М.А. Бердяєва, П.Флоренського, С. Франка, А. Галича, К.Ушинського, П.Г. Щедровицького, І.Т. Фролова, Г.Б. Корнетова, П.С. Гуревича, О.С.Запесоцького та ін.).

Етичний ідеал “проникає” у всі сфери індивідуального та суспільного буття, визначає пріоритети, сенси та перспективи як людини так і суспільства. Його аксіологічний пласт пов’язаний з філософією, мораллю, релігією, в рамках яких він створюється та вербалізується в формі цінностей, норм, отримує свою інтенціональність. Онтологічний зріз буття ідеалу – це система базових суспільних цінностей, що детермінована ідеалом і, що “живе” в мові,  суспільній моралі, культурних нормах, традиціях, споминах. Праксеологічний рівень ідеалу визначає зміст та пріоритети суспільної ідеології, політики, освіти, що створюють інституціональні умови для практичного втілення. В філософсько-антропологічному ракурсі етичний ідеал може розглядатися як певне сполучення трьох елементів феномену “людина”: духовного, соціального та фізичного (О.С. Запесоцький). В онтологічному плані ці компоненти з’являються у вигляді відповідних груп якостей людини, що формуються за рахунок освоєння та перетворення елементів культури, соціуму, природи. При цьому сутність визначених елементів соціуму – робити людину суспільною, забезпечити її набором необхідних ролей та технологій їх виконання. Призначення культури – сприяти формуванню духовно цілісної особистості, переборюванню соціально-рольової обмеженості людини. Природне в антропологічній перспективі – це, насамперед, багаторівневе буття людського єства (біологічні, фізіологічні та психологічні основи, соматика, кінетика тощо). Тіло, як феномен природи, природний організм, є первинною передумовою  соціально-культурного існування людини. Само по собі природне є не стільки предметом оволодіння (як це відбувається по відношенню до культури і соціуму), скільки перетворення, “окультурення”, так як являє собою лише деяку потенцію, що реалізується в залежності від загальнокультурного контексту.

Розглянуті вище компоненти феномену “людина”, з точки зору освітньої теорії та практики виступають основними стратегіями розвитку, що повинні бути забезпечені багаторівневим педагогічним комплексом цінностей, цілей, знань, методів та ресурсів:

а) Духовний розвиток , традиційно зорієнтований на формування трьох сфер – ціннісно-нормативної, когнітивної (раціональної) і діяльнісної (технологічної).

б) Соціальний розвиток – розвиток особистості як суб’єкта соціальних відносин і, перш  за все, оволодіння професійними знаннями, вміннями, навичками.  

в) Фізичний розвиток.

Означені стратегії закладалися в надрах культури (в формі етичного ідеалу),  але своє предметне втілення, актуалізацію  отримують в  конкретній педагогічній системі. Їх ієрархія, змістовне наповнення, ціннісна та інструментальна облаштованість задаються типом культурної системи та конкретною історичною ситуацією. Більш того, домінування однієї із стратегій здійснює вплив на специфіку культури, визначаючи область її найвищих досягнень. Далі охарактеризуємо зміст означених стратегій в контексті освітньої діяльності.

Духовний розвиток особистості

Найважливіша складова духовності -  ціннісно-нормативна сфера свідомості особистості. Система цінностей входить в ядро особистості  і виступає в якості світоглядної основи всіх сфер та аспектів її життєдіяльності. Саме здатність освіти формувати означену компоненту є найбільш сутнісною її функцією, що й знаходить свій прояв в самому терміні освіта.

Зміст ціннісно-нормативної складової людської духовності культурно обумовлений. Як зазначають у своїй монографії В. Андрущенко, Л.Губерський, М.Михальченко “Як культурна істота (щоб залишатись людиною) в своєму ставленні до світу (суспільства, людей і до самої себе) людина завжди має жити і діяти в межах культурно визначеного поля”[7,58]. Що ж до освіти, то вона презентує себе як транслятор найбільш значущих та історично усталених норм і цінностей буття. Наприклад, в структурі цінностей американської культури домінують такі цінності, як  особистий успіх, активна та вперта праця, ефективність і корисність, автономія і відповідальність, прогрес (віра в те, що нове – ліпше старого), речі, повага до науки, демократія як спосіб розподілу влади та вирішення конфліктів. Ядро американського способу та стилю життя складають самодисципліна, обмеження задоволень, матеріалізм, прагматизм, споживацтво, досягнення успіху. Потреба в майбутньому нівелюється високими темпами розвитку технічної культури та цивілізаційними вимірами, що дозволяють американцю отримати нові враження та необхідні предмети споживання “тут і зараз”. Низька значущість майбутнього перебуває в певній кореляції зі сприйняттям минулого, котре рядовому американцю у вічній погоні за сьогочасним уявляється йому “нудним” та “непотрібним” [8,212].

В формуванні російської (а певною мірою і української) ціннісно-нормативної моделі суттєву роль відіграло Православ’я, яке визначило особливості та цільові установки духовного розвитку росіян [9]. Ціннісно-нормативна специфіка вітчизняної культури проявляється на двох рівнях: побутовому (в праці, побуті, традиціях, обрядах, святах, стереотипах соціальної поведінки) і на рівні самосвідомості. Специфіка культури проявляє себе в мові, текстах культури (філософських, художніх, у епосі, народній творчості тощо). Сформувалася точка зору, згідно якої найбільш стійкими домінантами, що складають ціннісно-нормативне ядро української національної культури є достатньо низька значущість факторів матеріального благополуччя та орієнтація на ідеальні, духовні цінності, толерантність та віротерпимість, терплячість та природжена доброта, довірливість, з іншого боку - волелюбність та природний демократизм, здатність до прояву бунтівної сили та об’єднання за умов критичної загрози існуванню українців як нації.

Нині духовність особистості в українському суспільстві ще значною мірою залишається під впливом уявлень та звичок, сформованих за умов командно-адміністративної системи. Подвійна мораль, заідеологізованість, зневага до гуманізму, низький рівень національної самосвідомості тощо. Такий стан негативно впливає на всі сфери українського життя [10,35-36]. Більше того, саме “завдячуючи” низькому рівню духовності в українському суспільстві й стали, на наш погляд, можливі ті деструктивні явища, що кинули державу у всебічну кризу. Вихід з кризи – справа всіх громадян, об’єднаних у суспільство. Влада має очолювати цей процес, але вихід з кризи не може відбуватися без освіти та науки. М.І. Михальченко справедливо стверджує, що освіта і наука стали визначальними показниками суспільного розвитку й гарантії гідного майбутнього країн і народів [11, 273]. Освіта як складова суспільства, культури, відіграє й самостійну роль у духовному житті, вона належить до таких інституцій від якості й рівня розвитку яких безпосередньо залежить прогрес суспільства загалом і людської особистості зокрема [12, 71]. Сучасна та майбутня система освіти в Україні має бути зорієнтована на формування духовності особистості, насамперед, на базі: українських національно-культурних традицій, досвіду поколінь, а також на здатність розуміти та поважати культуру та традиції інших народів.   Важливе місце в духовному розвитку особистості, в змісті сучасної освіти має займати розвиток раціонального (когнітивного) в свідомості (тобто інтелекту) – розуміння як головної якості інтелекту, самостійності мислення. Могутнім стимулюючим засобом розвитку особистості в навчанні має бути діалогізація комунікації суб’єктів освітньої діяльності, що дає змогу пов’язувати різні концепції, зрозуміти, осмислити, зняти суперечливість інших істин та точок зору.

Щодо діяльнісного (технологічного) зрізу духовності, що включає сукупність технологій, зумовлених предметною сферою діяльності фахівця (його професією, спеціальністю), то вони є  нейтральні до результату. Завдання системи освіти - забезпечити сенс, змістовність, високу моральність ціннісно-нормативного ядра особистості.

Соціальний розвиток особистості

Соціальний розвиток передбачає формування професійних вмінь та навичок майбутнього спеціаліста, а також освоєння форм та способів успішної комунікації особистості в якості суб’єкта різноманітних соціальних відносин. Провідна роль освіти як соціокультурного інституту в загальній системі соціальних інститутів – у відтворенні форм та способів інституціолізованої діяльності (як індивідуальної так і сумісної). Тут людина повинна, по-перше, відпрацювати способи та форми рольової взаємодії (соціальної комунікації); по-друге, отримати знання та навички, необхідні для професійної діяльності (котрі визначаються характером і нормативними межами професійних ролей, є достатньо чіткими та необхідні для освоєння спеціальної підготовки). Слід відзначити, що цей рівень освіти значною мірою визначається ціннісно-нормативним змістом духовного розвитку. Наприклад, нормативні та рольові рамки соціальної активності визначаються суспільною ідеологією та правом. Вихід за нормативні рамки в окремих випадках розглядається як правопорушення й карається у відповідності до закону, а в інших – має характер культурної інновації і може викликати не стільки негативні, скільки позитивні соціальні наслідки. 

Достатньо очевидною є залежність процесу соціалізації людини від цінностей та цілей діяльності. Відповідно , освітня діяльність має базуватися на прогресивних цінностях, а цілі і засоби їх досягнення – бути гуманними та справедливими. 

Соціально-рольовий розвиток особистості обумовлює її становлення як суб’єкта соціальної комунікації. Відповідні особистісні якості формуються тільки в процесі цієї комунікації.  Тому остання визначається як універсальний соціокультурний “механізм” взаємодії людей, що забезпечує відтворення та розвиток соціокультурних норм, взірців та ролей. Вона здійснюється в формі інтенціональної цілеобумовленої діяльності суб’єктів, що формується в контексті проблемних життєвих ситуацій та виявляється на всіх рівнях соціокультурної організації суспільства [13,145].

Комунікація, що відбувається в формі міжособистісного спілкування є не тільки умовою соціального буття людини, але й найважливішою складовою цілої низки професій (менеджмент, маркетинг, мистецтво тощо). А тому оволодіння технікою успішної соціальної взаємодії (і відповідні особистісні якості) необхідно розглядати як одне із завдань освітньої діяльності.

Під час діалогу в системі освіти, практичної діяльності особистість транслює (і засвоює) соціально-нормативні способи та взірці діяльності та взаємодії (тобто найбільш поширені в суспільстві), накопичені знання та цінності,  що сконцентровані в соціокультурних інститутах та конкретних областях духовно-практичної діяльності (наука, мистецтво, політика, релігія тощо ) . Всебічний аналіз та врахування фундаментальних потреб сучасного суспільства, об’єктивних потреб саморозвитку самої особистості дають підстави зробити висновок, що на соціальному зрізі “ідеальна” особистість має володіти всією повнотою цінностей світової та вітчизняної культури, професійних знань, бути моральною, чесною, мати високий рівень  комунікативної культури. Всі ці та інші завдання повинні бути пріоритетними для освіти майбутнього.

Фізичний розвиток особистості

Розвиток фізичної культури – найважливіша передумова реалізації потенціалу людини і суспільства. У зв’язку з цим проблеми фізичної освіти та виховання отримують останнім часом особливу актуальність. По визначенню Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВОЗ) – здоров’я – це не тільки відсутність хвороб, а й відчуття певного фізичного, психічного та соціального благополуччя. Здоров’я, активне довголіття маємо розглядати, з одного боку, як ключові умови оптимальної життєдіяльності суб’єкта, з іншого – як провідні критерії соціального прогресу та гуманізації суспільства. Дослідження показали, що молоді люди, які регулярно займаються фізичною культурою та спортом, більш дисципліновані, серйозніші у навчанні. Більшість з них включені в життя шкільного, вузівського чи робочого колективу. Водночас реальна картина в сучасній Україні зі станом здоров’я та фізичного виховання молоді  надзвичайно складна. Про це свідчать соціологічні дослідження, статистичні дані [14].

Коротко означимо ключові проблеми фізичного розвитку в системі освіти.

  • Недостатня увага до фізичної культури , її невисокий рейтинг в системі цінностей сучасної людини;
  • Надмірна «соматизація» людини, зведення в культ її тілесності, яка не має прямого відношення до дійсних цінностей фізичної культури;
  • Рівень психофізичної культури молоді за час навчання у ВНЗ знижується, що обумовлено, з одного боку, різким зростанням інформаційних та емоційних навантажень, з іншого – слабою технологічною оснащеністю людини, що дозволяє їй переборювати стресові ситуації.

Сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники проблем фізичного розвитку для їх вирішення пропонують:

  • В системі культурологічних досліджень фізична культура має бути рівнозначною з іншими видами культури;
  • В системі освіти забезпечити тісний зв’язок між фізичною культурою і професійною успішністю спеціаліста;
  • В технологічному (і дидактичному) плані розвиток фізичної культури визначає вдосконалення методів та прийомів педагогіки, а також способів і засобів розвитку спеціалізованих видів фізичної культури та спорту;
  • В організаційному плані на рівні системи освіти (в тому числі і вищої) необхідно створити умови для реалізації потенціалу фізичної культури в удосконаленні тілесно-рухових якостей людини, збагачення  духовного світу та самореалізації особистості.

Підсумовуючи сказане, ще раз підкреслимо основну ідею, необхідну для розробки умов оптимізації освітнього процесу: провідним фактором реалізації стратегії фізичного розвитку особистості виступає культурологічна методологія. Вона не тільки змінює «контури» предмета освітньої діяльності, але і корегує її головну задачу, дозволяє подолати раціоналістичне розсічення індивіда на тіло і розум, повернутися до принципів цілісної методології, що орієнтується на дослідження та розвиток людини, як єдності тілесного і духовного. Крім того, культурологічне розуміння сутності фізичного розвитку дозволить адекватно визначити цільові орієнтації та пріоритети державної політики у сфері освіти та забезпеченні здоров’я громадян суспільства.

Література
  1. Михальченко М.І. Філософія освіти і  соціокультурна теорія / Філософія освіти, №1/2005. – С. 38-51
  2. Діяльнісний підхід автором статті використаний, зокрема,  для аналізу механізму формування та розвитку духовності особистості. Див. праці:        Барановський В.Ф. Духовность личности : социальный механизм развития. - К., 1995; Барановский В.Ф. Духовность личности в системе современных общественных отношений. -  К., 1998  та ін.
  3. Удод О.А. Нова освітня парадигма : пошуки та досвід Дніпропетровщини / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції: “Філософія сучасної освіти та стан її розробки в Україні”/ 1-3 лютого 1996 року.- К.,1997.- С. 23-32
  4. Андрущенко В.П. Філософія освіти ХХІ століття  : У пошуках перспективи/ Філософія освіти №1 (3) 2006.-С.6-12
  5. Див. визначення цього поняття у С.Л. Франка (Франк С.Л. Реальность и человек: Метафизика человеческого бытия/ Сост. А.А. Ермичева. – Спб., 1997)
  6. Философский словарь/ Ред. И.Т.Фролов. 6-е изд., перераб. и доп. – М., 1991
  7. Культура. Ідеологія. Особистість.: Методоло-світогляд. аналіз/В.Андрущенко, Л.Губерський, М. Михальченко.-К.,2002
  8. Смелзер Н. Социология . - М., 1991    
  9. Див.: Кітов М.Г. Руська національна філософія в контексті української історії та культури.-К., 2008
  10. Див.: Баранівський В.Ф. Проблеми духовної безпеки українського суспільства.-К.,2009 
  11.  Михальченко М.І. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европи? – К.,2001
  12.  Див.: Корецька А.І. Соціально-освітні чинники духовності.-К.,2009
  13.  Дридзе Т.М. Социальная коммуникация как текстовая деятельность в семиосоциопсихологии / ОНС.-1996, №3.-С. 145-152
  14.  Гуманітарні та ресурсні проблеми національної безпеки України: монографія./ - К.: «ВПК «Експрес-Поліграф», 2011.-С. 42-112; Моїсеєв С.О. Особистісно орієнтоване фізичне виховання старшокласників загальноосвітньої школи: монографія. – Херсон: РІПО, 2009.-154 с. та ін.

В.Ф. Баранівський, доктор філософських наук, професор

Надруковано:  Вища освіта України: теор. та наук.-метод. часопис/ В 55[за ред. В.І.Лугового, М.Ф.Степка]. –К.; Запоріжжя: Класичний приватний ун-т, 2011. - №1. – Дод.1. – Темат. вип..: «Наука і вища освіта:  проблеми  взаємодії  та інтеграції». – С.13-22.

На головну
Створення сайту: DoSites.Net
На початок сторінки Карта сайту