Вища освіта у вирішенні проблем духовної безпеки українського суспільства

Баранівський В.Ф.Постановка проблеми та її актуальність. Проблема духовної безпеки для України з кожним роком набуває все більшої актуальності та ваги з точки зору її вивчення, аналізу та вирішення. Все більш стає очевидним, що  негаразди, які пережило українське суспільство в роки незалежності тісно пов'язані з проблемами, суперечностями в сфері духовного життя, рівень та якість якого й створює духовну безпеку суспільства. Складовими духовної безпеки суспільства є, насамперед, духовна єдність суспільства, його високий морально-психологічний стан, активна життєва позиція громадян, спрямована на розбудову та зміцнення української держави.   

Освіта, як складова духовного життя суспільства, є одним із важливіших чинників духовної безпеки суспільства. Освіта має унікальні можливості у формуванні духовно цілісної особистості, у відтворенні та формуванні культури народу (через людину, її систему цінностей і життєвих сенсів), що робить її об'єктом пристальної уваги суспільства, управлінців та науковців.  Як зазначають М.Михальченко та Н.Скотна: «Освіта відіграє роль своєрідного буфера між особистістю і суспільством, формує особистість під «соціальне замовлення», тобто так, як необхідно для успішного функціонування в певному суспільстві. Системі соціальних ролей, норм, цінностей, переданій освітою, властиві ті особливості, що затребувані та вітаються в певному суспільстві сьогодні»[1, с.267].

Аналіз наукових праць, присвячених розв’язанню проблеми. В наукових працях сучасних зарубіжних авторів (західноєвропейських, російських, польських тощо) достатньо інтенсивно висвітлюється питання  духовної безпеки суспільства. Ключове місце в її забезпеченні відводиться освіті, культурі, релігії, засобам інформації. Аналіз праць українських авторів вказує на активізацію дослідницьких зусиль з цієї проблематики. Зокрема слід відзначити публікації В.Андрущенка, Г.Горак, В.Креміня, М.Михальченка, М.Поповича, Н.Скотної, В.Ткаченка та ін. Присвятив цій проблемі певну увагу й автор даної публікації [2]. Активність у трактуванні проблем духовної безпеки в Україні проявляють представники й певних церков, особлививо УПЦ Московського патріархату. Сучасні реалії в духовній сфері українського суспільства потребують системного об'єктивного розгляду та наукових рекомендацій.

Мета дослідження. Висвітлити актуальні проблеми духовної безпеки українського суспільства, показати роль освіти, мови, культури в її забезпеченні.

Виклад основного матеріалу. Останніми роками на представницьких форумах української інтелігенції все частіше мовиться про те, що Україна переживає духовну кризу, яка стає реальною загрозою руйнування духовного здоров’я нації. Незважаючи на те, що проблемі гуманітарного розвитку суспільства, зокрема й гуманітарної освіти, приділена значна увага українських науковців, громадсько-політичних діячів вагомих зрушень на рівні державної політики, духовного життя суспільства поки що не відбулось. Серйозну загрозу представляють і чинники, що виникають всередині системи освіти.

Відомо, що зміст та характер освітянських підходів суттєво залежить від специфіки та проблем національної культури. Ці проблеми отримують сьогодні особливу актуальність, і перш за все у зв’язку з прагненням деяких українських регіонів вести освітню діяльність на етнічних мовах. Наприклад, на Сході та Півдні України є спроби та посилення ролі російської мови у навчанні. Але це є щонайменше, малоефективно. Слід визнати, що практично всі аспекти життя переважної більшості національностей України  піддалися глибокій трансформації. Багатобічні зв’язки, інтегрально-пронизуючі економічні, культурні, освітні, духовні, політичні та інші реалії, стали утвердженим і необхідним фактом життя всіх регіонів України. Україна – це не просто якийсь штучний конгломерат територій, націй, народностей, етносів, а єдиний організм, який об’єднує насамперед матеріальна та духовна культура титульної української нації на спільному життєвому просторі, окресленому державними кордонами України. Більшість націй та народностей України безповоротно освоїли й інтегрували найважливіші аспекти і атрибути загальноукраїнського способу життя. На жаль,  сучасна управлінська еліта, на наш погляд, недостатньо усвідомлює сучасні об’єктивні світові тенденції та закономірності, згідно яких має формуватися українська нація, український народ та розбудовуватися  українська держава. Сучасній владі слід зрозуміти – політика в сфері державотворення, націєтворення  буде тоді успішною, коли базується на міцному фундаменті, що закладений з урахуванням об’єктивних довготривалих прогнозів, закономірностей та тенденцій розвитку світових та вітчизняних суспільних процесів. Сьогодні є безсумнівною доволі тісна взаємозалежність подій, що відбуваються у світі, їх вплив на будь-яку соціальну спільноту світу. Такими явищами (тенденціями), наприклад, є глобалізація, в освіті – Болонський процес тощо. Водночас, є й інші світові тенденції, наприклад,: посилення ролі націй, етнічних зв’язків, ролі націоналізму в процесі державотворення. Розпочавшись з розвалу імперій нації, народи прагнуть отримати незалежність, свободу, національно-етнічне самовизначення, створити національні держави.

В аспекті означеної тенденції цікавою є ситуація в сучасних державах Західної Європи щодо відмови від політики  мультикультуральності, котра  ще донедавна подавалась як "концептуальна ідеологічна течія в освітній практиці сучасного демократичного суспільства"[3,с.233]. Причини цього явища в країнах Західної Європи дослідили  В.Кремінь та В.Ткаченко. Очевидно, що головною причиною зазначеної тенденції стала потреба захисту корінних державоутворюючих етносів, націй цих держав: англійців, німців, французів тощо.

Переконливе обґрунтування наявності об’єктивної світової тенденції щодо посилення потягу народів до національного самовизначення, створення національних держав дають західні та вітчизняні філософи та політологи. Так відомий сучасний британський філософ Ентоні Д. Сміт на підставі глибокого аналізу культурних основ нації прийшов до актуальних висновків: перший – незнищенна здатність етнічної спільноти та ідентичності формувати одну з тривких основ соціально-політичної солідарності протягом усієї історії аж до теперішнього дня;  другий – багатогранність характеру більшості націй і націоналізмів, часто багатошаровість характеру їхніх культурних традицій, що став результатом поступової еволюції або раптових змін і революції. … Але таке розмаїття (культурних традицій – В.Б.) не ослаблює окремого характеру провідної публічної культури нації та унікальності її арсеналу, міфів і символів. … ; третій – довговічність націй і тривкість національних концепцій; четвертий (найголовніший) – те що ідеологія і рух націоналізму … і на далі відіграє провідну роль у сучасному світі. … Позбувшись своїх попередніх історичних оболонок, націоналізм став доступний для цілей народної мобілізації та легітимізації на всіх континентах і , мабуть, і далі виконуватиме цю роль, поки потреба в культурній ідентичності поєднана з прагненням утвердити суверенітет народу [4,с.240-242]. В унісон з цим український філософ М. Михальченко стверджує: «Становлення і розвиток української нації в етнічному, політичному, економічному і культурному аспектах неминуче приведе до очищення терміна «український націоналізм» від наносного, приписаного йому значення, особливо ззовні, країнами, що не бажають державності України. Українська ідентичність логічно впишеться в європейську і світову систему народів» [5, с.88].

Прагнення до національної, культурної ідентичності, як закономірність, проявляється сьогодні в боротьбі народів Африки, Близького Сходу в прийнятті заходів, спрямованих на захист національних інтересів в країнах Західної Європи, в посилені російського націоналізму як в самій Росії так і за її межами, в зміцнені таких національних держав як Китай, Японія тощо.

Тенденції до наростання духовної кризи в українському суспільстві ще небезпечніші з погляду геополітики. Існує комплекс фундаментальних інтересів і чинників, що рівною мірою зачіпають всі національності, регіони України і поєднують їх в єдине ціле, в порівнянні з якими всі розбіжності, суперечності і конфлікти носять другорядний характер. Як вважає І.Ільїн, дійсно духовне досягнення завжди національне. Батьківщина є та вершина, з якою людині відкривається загальнонаціональне багатство. Позбавлена національної своєрідності країна може втратити відведене їй місце у світовій культурі. Але для націй України національне – це, насамперед, українське (культура, традиції освіти, побуту і мистецтва, мова), а не екзотика традиційної культури. Українська як загальноукраїнська культура має стати для всіх національностей України і засобом, і воротами, і інфраструктурою як для саморозвитку, так і для входження, інтеграції в світову цивілізацію, світову культуру. Важливим консолідуючим чинником суспільства, держави є мова. Українська мова в Україні природньо є державною мовою. Також вона має всі підстави бути мовою міжнаціонального спілкування. Мова – це підмурок, що створює основи конструкції самого способу життя, тих духовних цінностей, які об’єднують всі нації України в єдиний культурний простір. Як уявляється, спроби деяких національних меншин України перебудувати систему освіти на вузько національних початках не просто безглузді, але і шкідливі – як для цих націй, так і для України в цілому. Зокрема, зменшується доступ представників таких націй до загальноукраїнської системи освіти, культури, науки тощо. Крім того, духовну загрозу суспільству несуть явища, що становлять небезпеку для всієї людської цивілізації: інтенсивні модернізаційні процеси, некритичне запозичення і насильницьке впровадження економічних і політичних моделей; руйнування базових цінностей української культури в результаті експансії нетрадиційних релігій; маніпулювання за допомогою ЗМІ суспільною свідомістю (дезінформація, надлишково натуралістична демонстрація сцен жорстокості, вбивств, розправ, насильства, розбещеності; цілестрямоване нав’язування асоціальних і протиправних еталонів поведінки і стилів життя; стимулювання протиправної поведінки за рахунок подачі без оцінки інформації про форми і способи злочинної поведінки, акцентування безпорадності органів правопорядку, що створює ілюзію безкарності злочинів і т.д.). У гонитві за сенсацією і прибутком газети і телепрограми сіють страхи, формують катастрофічний тип свідомості, позбавляють сенсу будь-які позитивні зусилля у влаштуванні власної долі.

Небезпека духовної кризи – в її невидимості, відстроченості. Катастрофа, що насувається, потужний стимул, тільки якщо вона безпосередньо загрожує людині, виникає перед нею як точка відліку, неминучість вибору (наприклад, смертельна хвороба, війна, епідемія тощо). У такій ситуації міняється картина світу, мобілізуються всі наявні ресурси, які нерідко рятують суспільний організм від загибелі. Ось чому під час духовної кризи протидія часто виявляється такою, що запізнилася: духовна, політична дезорганізація набуває незворотної форми, веде до катастрофи, загибелі (приклад – Росія в 1917 році, Німеччина 1930-х років, Франція –1940 рік).

Духовна безпека – це система умов, що дозволяє якомусь суспільному суб’єктові (культурі, суспільству) зберігати свої життєво важливі параметри в межах норми, що історично склалася. Їх вихід за рамки норми під впливом різного роду чинників (перш за все культурного, ціннісно-нормативного характеру) веде до дезорганізації, і кінець кінцем – до національної катастрофи, тобто до розпаду суспільства як цілісної системи у зв’язку з руйнуванням тих елементів що створюють його духовні засади.

Традиційно найважливішими складовими безпеки були військовий, техногенний, екологічний, економічний і культурний розвиток. У міру зростання проблем акцентувалися інші аспекти безпеки життєдіяльності людини і суспільства: інформаційний, фінансовий, соціальний тощо.

Сьогодні слід задуматися про найважливіший аспект безпеки – духовний, бо без людини, її духовного здоров’я, інтелекту життя і саме поняття безпеки втрачають будь-який сенс. Це обумовлено обставинами як внутрішнього, так і глобального, загальносвітового характеру. По-перше, за останні роки істотно деформувалася система духовного самовідтворювання суспільства, перш за все в результаті кризи інститутів соціалізації й культурної спадкоємності, найважливішим з яких є інститут освіти (формування особистості – його найважливіша складова). Прорахунки державної освітньої політики виявилися не лише в скороченні об’ємів фінансування вищої школи, але і (насамперед) в непродуманій модифікації цілей і цінностей освіти. Нігілізм реформ 90-х років щодо фундаментальних досягнень української і радянської педагогіки, тотальна боротьба з ідеологічною заданістю змісту, форм і методів виховання призвели до дискредитації культурно виправданого ідеалу всебічно розвиненої особи, ліквідації інституту виховання, виключення цього виду духовного виробництва з життя загальноосвітньої та професійної школи. Ідеологічний вакуум у загальнодержавному масштабі, проблема з розумінням та сприйняттям української національної ідеї, загальмованість процессу культурно-національної самоідентифікації українців, посилення російського націоналізму, експансія стандартів західного способу життя викликали зростання асоціальних і протиправних форм поведінки, гіпертрофовану орієнтацію масової свідомості на цінності матеріального благополуччя і гедонізму. Ці явища істотно модифікували суспільну свідомість, в основному молоді, небезпечно наблизивши її до межі духовної патології. По-друге, в умовах глобалізації сучасної цивілізації і розвитку електронних технологій найважливішим чинником світового впливу стає культура, яка  розглядається державами як механізм включення тих або інших регіонів до сфери свого впливу. Зростання ролі культурного чинника в геополітичних стратегіях супроводяться рядом негативних наслідків, які необхідно враховувати в розробці концептуальних основ геополітики. З одного боку, культурна співпраця і діалог народів є заставою справедливості і демократії, умовою запобігання міжнародним і міжетнічним конфліктам, насильства і воєн, з іншого – світова спільнота вступає в нову фазу, в якій домінуючим чинником політики і фундаментальним джерелом конфліктів будуть не політичні чи економічні розбіжності, а перш за все культурно-етнічні відмінності й суперечності. Об’єктивна або суб’єктивна нерівність партнерів з культурного діалогу є передумовою геополітичного впливу. Відсутність самодостатності однієї зі сторін діалогу і прагнення скопіювати "іншу" культурну модель знижують ефективність партнерських стосунків в міжнаціональних контактах, що кінець кінцем посилює комплекс національної і культурної неповноцінності, відкриває межі для культурної експансії країн-лідерів. По-третє, широкомасштабні зміни останніх десятиліть перетворили зовнішність світової спільноти. Зруйновано «двополюсний» світопорядок, заснований на інфраструктурі і ідеології «холодної війни», і таким чином створені передумови для затвердження поліцентризму геополітичних сил. Відбувається диверсифікація політичних центрів і регіонів. Взаємодія і взаємозалежність держав набуває глобальний, планетарний характер. Міжнародне співтовариство починає усвідомлювати імперативну необхідність сумісних дій з вироблення загальної політики на Землі, покликаної забезпечити життєздатність сучасної цивілізації. Змінюється геополітична парадигма: модифікуються уявлення про суть і засоби геополітики, що побудована на зовнішньополітичній стратегії експансії і гегемонії сильної держави. Якщо раніше геополітика розумілася на термінах військового або політичного контролю над територіями, а захоплення території і розширення життєвого простору – розглядалися як найважливіша умова самовідтворювання цивілізації, як чинник національної безпеки, то сьогодні можливості впливу різко розширилися за рахунок економічних і ідеологічних механізмів експансії. У зв’язку з цим посилюється боротьба за духовний вплив і розділ світового простору.

Сьогодні стратегічна мета геополітичної експансії світових лідерів відносно країн, що розвиваються – це прагнення зробити світ собі подібним: за політичною і економічною системою, соціальним ладом, ідеологією, психологією, культурою. На жаль, Україна за останні роки втратила багато позицій в політиці та культурі як на міжнародній арені, так і зокрема стосовно своїх найближчих сусідів, особливо Росії. У якійсь мірі це пов’язано з розпадом геополітичного і соціально- культурного простору, що об’єднував раніше різні народи і нації Радянського Союзу в єдину імперію-цивілізацію, а також з недостатністю духовної енергії, яка має відродити та підняти на новий рівень культуру насамперед титульної української нації, а також всіх народів, що населяють Україну. Сьогодні національні інтереси держави, разом з політичною, військовою, економічною і екологічною безпекою, включають також забезпечення духовної безпеки української нації, що припускає захист і затвердження її домінуючих цінностей, у тому числі і на міжнародній арені. 

Запорукою відродження історичної та духовної пам’яті, потужності української нації є не лише природні ресурси і військово-технічний потенціал, але й унікальність духовного досвіду, величезний ресурс її гуманітарної культури. Саме цей пласт культурної системи забезпечує передачу духовних цінностей від одного покоління іншому, фіксує і зберігає мову нації, картину світу, властиву тому або іншому культурному співтовариству, виконує функцію національної самосвідомості і культурної самоідентифікації поколінь, задає життєві цінності й ідеали, сприяє суспільній злагоді та консолідації. Гуманітарна культура містить цінності і норми,  що створюють духовне ядро суспільства і що є своєрідними «лініями тяжіння», порушення яких неминуче веде до дезінтеграції суспільного організму. І така ситуація значно небезпечніша для руйнування державної цілісності, ніж зовнішня експансія. Одним з реальних механізмів реалізації геополітичних завдань, перш за все у сфері духовної безпеки, є вища гуманітарна освіта – найважливіший соціальний інститут трансляції культурних цінностей, норм, ідеалів, форма відтворення національно-культурного світу. Саме можливості освіти зберігати і утверджувати сеносоутворюючі координати культурної системи дозволяють розглядати її не лише як соціальний інститут професійної підготовки, але і як ефективний інструмент геополітики і забезпечення духовної безпеки нації. Проте на сьогодні геополітичний потенціал освіти не використовується повною мірою і навіть не осмислюється відповідно до масштабу наявних проблем. Політика української держави в цій сфері свідчить про те, що влада не розуміє справжньої ролі освіти, не усвідомлює, що без людини, її творчості, інтелекту економічне благополуччя суспільства неможливе (та і безглузде). Якщо за радянських часів вітчизняні вузи готували велику кількість фахівців із багатьох країн світу, які поверталися на батьківщину не лише технологічно збагаченими (і залежними від інженерного «донора»), але і ціннісно змінювалися, то зараз ситуація зовсім інша. Відмова від підтримки наукових напрямів, які не дають безпосередньої вигоди, відсутність умов для соціальної затребуваності духовної і наукової еліти стимулюють масовий український «витік мізків» із провідних навчальних закладів та науково-дослідних установ. Зруйновані ті, що мали високий міжнародний авторитет вітчизняні наукові і педагогічні школи. 

Найгостріше криза вищої школи виявляється у сфері гуманітарної освіти, що цілком закономірно. Якщо технічна, інженерна культура (і діяльність освітніх систем, що її забезпечують) слабо пов'язані із змінами у суспільній ідеології і політиці, то система трансляції соціально-гуманітарного знання характеризується загальнокультурним, світоглядним контекстом.

Розуміння освіти як чинника духовної безпеки нації обумовлено її найважливішими функціями в збереженні культурної спадкоємності і духовного розвитку особи. Освіта забезпечує цілісне відтворення людини – відповідно до її ідеалів, сформованих в надрах культури, і перш за все в релігійно-філософських, етичних і педагогічних системах і концепціях. Якщо навчання транслює і відтворює лише приватний, конкретний фрагмент культурної діяльності в її нормативному аспекті (тобто знання про неї і алгоритм її відтворення, який освоюється за допомогою спеціальних вправ, що формують навички автоматизованих дій), то освіту проводить і відтворює цілісний суб'єкт культури і діяльності – людина в її екзистенціальній і онтологічній повноті. На відміну від інструментально орієнтованого навчання (яке забезпечує трансляцію, відтворення і освоєння знань, умінь, технологій і тому є вторинним щодо процесів формування і розвитку особи) освіту створює цілісний «образ» людини. Саме  можливості освіти зберігати специфіку вітчизняної культури дозволяють розглядати її як найважливішу умову духовної безпеки українського суспільства, оскільки без духовної самобутності народ не зможе існувати в загальносвітовій сім’ї культур і цивілізацій, і кінець кінцем його економічні і геополітичні позиції істотно послаблюються. Духовне, психологічне відчуття єдності  українців  суттєво залежить від місця України в міжцивілізаційному просторі. Здійснений  українським дослідником М. Михальченком у праці «Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы?»[6] висновок про ідеологічну і політичну розколотість сучасного українського суспільства підтверджує наявність загрози,  яку містить у собі статус «лімітрофу Європи» для України. Якщо народ «лімітрофу» не укорінюється в структурі якоїсь регіональної цивілізації, то його самоутвердження у формі незалежної держави залишається проблематичним, як проблематичним є й створення ним  своєї локальної цивілізації[7,с.34].

Таким чином, однією з найважливіших теоретичних і практичних проблем вищої школи є реформування гуманітарної освіти, створення таких її моделей, які змогли б, спираючись на традиції і досвід вітчизняної і світової вищої школи, максимально ефективно затребувати і транслювати духовний, людинотворчий потенціал гуманітарної культури, насамперед вітчизняної. Ця місія гуманітарної освіти представляється надзвичайно важливою. Збереження вітчизняної культури як цілісного явища є головна передумова і умова духовної безпеки суспільства, бо лише «культурне самостояння» є застава величі народу і незалежності державного буття (І. Ільїн).

Ігнорування духовних засад національної культури – в політиці, економіці, освіті – особливо небезпечне в умовах суспільної трансформації. Вже більше десяти років тому на одному з міжнародних семінарів, проведеному в рамках ЮНЕСКО і присвяченому підсумкам економічного розвитку країн «третього світу», наголошувалося, що однією з основних причин згасання творчого потенціалу народу є послаблення інтелектуальних і духовних традицій в результаті руйнування національної системи освіти і підготовки верстви інтелігенції, чужої своєму народу, його історії, традиціям, культурі. Надзвичайно важливими в обґрунтуванні сучасних потреб посилення національно-патріотичного виховання української молоді є думки видатних українських філософів, педагогів, психологів, які здавна розділяли позиції про те, що виховання повинно мати яскраво виражений національний характер. Як немає взагалі (абстрактної, безликої, без конкретної національної приналежності), а є людина – українець, росіянин, китаєць, так немає виховання взагалі,  а є китайське, німецьке виховання тощо. Наявність національного змісту у виховному процесі покликано сприяти поверненню до джерел, до першовитоків, заступає місце суцільної бездуховності, виробляє ідеали національної гармонії.

Отже, розвиток національно і культурно орієнтованої освіти – головна передумова активізації творчих сил і здібностей нації, мобілізації її духовних ресурсів. Таке розуміння ролі освіти викликає сьогодні об’єктивну необхідність переорієнтації її філософських підстав, необхідність розробки освітньої парадигми без еклектичного з’єднання концепцій та ідей інших національних шкіл. Зокрема, копіювання західних моделей освіти, орієнтованих на розвиток людської суб’єктивності або передачу максимального обсягу знань і освоєння технологій, в Україні неминуче спричинить кризу соціально-культурної і особової самоідентичності, бо інструментальна природа цих моделей не враховує духовно-етичної складової освітнього процесу, вихолощуючи тим самим справжню суть даного соціального інституту. Організуюча і «творча» сила освіти полягає в її здатності забезпечувати органічність і цілісність особистості. Але ці риси не здатні сформувати традиційні раціоналістично орієнтовані освітні системи. Межа можливостей раціоналістичної установки – виявлення суперечностей: синтез їй недоступний. Тільки на вищих ступенях духовного пізнання можливий синтез антиномій, але джерелом цього нового знання вже є не розум, а серце. Пізнати розумом – означає «впізнати суперечності», зрозуміти серцем – означає «зрозуміти цілком», «уникнути однобічностей» і створити систему понять, що найбільш цілісно і економічно охоплюють всю сукупність бутя (П.Флоренський). Збагачення духовності вимагає максимальних зусиль, але лише цей процес робить кожну особу цілісною, яскравою і привабливою. Розуміння геополітичного потенціалу освіти передбачає побудову освітніх моделей, які здатні забезпечити процвітання України без руйнування її духовного коріння. Очевидно організаторам счасної української освіти слід врахувати негативні наслідки мультикультуралізму, котрий на думку сучасних західних дослідників призводить до штучної консервації традиційно-общинних відносин, стримуючи процес інтеграції національних меншин в громадянське суспільство. Крім того політика мультикультуралізму провокує сегрегацію, породжуючи штучні кордони між громадянами і формуючи установки на створення своєрідного гетто[3,с.233].  За певних причин деякі з національних меншин (груп) прагнуть створити подібну ситуацію в Україні. За великим рахунком такі прагнення є шкідливими для всіх: суспільства, громадян, держави. 

Подальші розробки в цьому напрямі (перш за все пошук умов ефективного використання геополітичного потенціалу освіти, її ресурсів і можливостей у системі забезпечення духовної безпеки людини і суспільства) передбачають комплексні зусилля представників різних наук. Їх об’єднання можливе на основі розуміння ролі освіти в забезпеченні духовної безпеки і поглибленої розробки деяких актуальних проблем, пов’язаних із виявленням потенціалу вищої школи в посиленні духовного впливу України на міжнародній арені. Для цього необхідні концепція вищої освіти як інструмент геополітики і чинник збереження духовної безпеки України, чітке розуміння пріоритетів розвитку гуманітарної освіти в контексті сучасних геополітичних завдань.

Висновки та рекомендації. Ефективне використання ресурсів вищої освіти в системі забезпечення духовної безпеки дозволить Україні (разом з іншими заходами) зміцнити єдність суспільства, утвердитися в статусі самодостатньої національно-культурної світової спільноти та успішно вирішувати традиційні завдання геополітики: добитися стабільності і безповоротності економічних і політичних реформ, повноправно брати участь у будівництві нової системи міжнародних відносин, ефективно протидіяти посиленню впливу великих держав на український національний простір.

Література
  1. Михальченко М.І., Скотна Н.В. Роль освіти в цивілізаційному вихованні молоді / Вища освіта України як фактор цивілізаційного визначення молоді: Монографія / [авт..кол.:М.Михальченко (керівник), Т.Андрущенко, О.Бульвінська, М.Лукашевич та ін.] – К.: Педагогічна думка, 2010. – С. 252-277.
  2. Баранівський В.Ф. Проблеми духовної безпеки українського суспільства.  / Баранівський В.Ф. – К.: Вид-во ПП Ульянич В.І., 2009. – 160 с.
  3. Кремень В.Г., Ткаченко В.М. Ідентичність у добу глобалізації (начерки метадисциплінарного дослідження) / В. Кремень, В. Ткаченко.– К.: Т-во "Знання" України, 2013.– 415с.
  4. Ентоні Д. Сміт. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. Наукове видання / Ентоні Д. Сміт – К.: Темпора, 2009. – 312 с.
  5. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи / Михальченко М.І. – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2004. – 488 с.
  6. Михальченко М.І.Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? / Михальченко М.І. – К.:Институт социологии НАНУ,2001–440 с.
  7. Михальченко М.І. Лімітроф Європи: випадковість чи доля України// Людина і політика / Михальченко М.І. – 2000. - №3. С. 34.

В.Ф. Баранівський, доктор філософських наук, професор

Надруковано:  Теретичний та наково-методичний часопис. – №2. - Додаток 1: Наука і вища освіта. – Київ, 2013. – С. 385-395.

На головну
Створення сайту: DoSites.Net
На початок сторінки Карта сайту