Вища школа в системі національно-патріотичного виховання молоді

Баранівський Василь ФедоровичПостановка проблеми. Соціально-філософський аналіз сучасного українського суспільства свідчить про наявність у ньому  складних проблем матеріального та духовного характеру. Незважаючи на певні успіхи в сфері економіки, об’єктивно мислячому досліднику, науковцю, просто громадянину стає все більш зрозумілим, що боротьба за Україну, як незалежну державу, не закінчилася, а продовжується і за певними ознаками навіть посилюється, особливо в духовній сфері життєдіяльності суспільства. Вирішення проблем суттєво залежить від духовної єдності українського суспільства, яка  значною мірою визначається станом сучасної освіти, одним із головних завдань якої є виховання молоді.  В процесі соціалізації особи принципово важливе значення має національно-патріотичне виховання, засобами якого можна зняти, або значною мірою послабити такі проблеми  як: низький рівень духовності, національної самосвідомості, маргіналізація, дезінтеграція, міжконфесійна ворожнеча тощо. Дуже часто негативний вплив на українське суспільство здійснюють закордонні чинники. Залишається ще чимало сил яким не хочеться бачити Україну вільною, незалежною, самодостатньою державою, в якій належне місце посідає титульна, корінна нація - українці в співдружності з іншими народами, що є в громадянстві України. На причини наявних проблем в Україні та завдання влади у зв’язку з цим вказав відомий філософ Мирослав Попович: «Влада повинна чітко усвідомити, що лише пропаганда національних пріоритетів дасть плідний результат. Ми маємо виборювати свої цінності. Захищати те, що є для нас святим – те, що ми давній народ, який має велику культуру. Перед українською культурою постає завдання надзвичайної складності – долучитися глобалізованого «Ми» й водночас зберегти самобутній життєвий світ, відчуття власного національного «Я». Вкрай рідко можна спостерігати наскільки внутрішньо суперечливе поєднання різних історичних традицій, міфів, культурних моделей, як в Україні. Таке культурне розмаїття та існування багатьох культур є джерелом багатства, проте може спричинити глибокий конфлікт і зіткнення ідентичностей  [1,16].

З огляду на це стає зрозумілою потреба наукового аналізу сучасного стану освіти, її ролі в формуванні національної самосвідомості, національної гордості, поваги та любові до України, її народу, культури, історії.

Мета дослідження. Виходячи із сучасних світових та українських реалій та тенденцій, потреб духовного розвитку суспільства, вирішення гуманітарних проблем, що несуть загрозу національній безпеці України, проаналізувати роль вищої школи в системі національно-патріотичного виховання української молоді.

Завдання дослідження:  

здійснити соціально-філософський аналіз світових тенденцій відносно ролі національних чинників у сучасному державотворенні;

показати особливості національно-патріотичного виховання молоді в інших країнах світу;

здійснити аналіз стану національно-патріотичного виховання в системі ВНЗ України;

запропонувати  шляхи  вдосконалення  системи національно-патріотичного виховання у ВНЗ України.

Виклад основного матеріалу.  Політика в сфері державотворення, народної освіти буде тоді успішною, коли будується на міцному фундаменті, що закладений з урахуванням об’єктивних довготривалих прогнозів щодо закономірностей та тенденцій світових та вітчизняних суспільних процесів. Сьогодні є безсумнівною доволі тісна взаємозалежність подій, що відбуваються у світі, їх вплив на будь-яку соціальну спільноту світу. Такими явищами (тенденціями), наприклад, є глобалізація, в освіті – Болонський процес тощо. Водночас, є й інші світові тенденції, наприклад,: посилення ролі нації, етнічних зв’язків, ролі націоналізму в процесі державотворення. Розпочавшись з розвалу імперії, нації, народи прагнуть отримати незалежність, свободу, національно-етнічне самовираження. Звичайно, держави-метрополії і в сучасних умовах дуже часто прагнуть стримати цей процес, зберегти своє панівне становище. Щодо сучасної України, то найбільший тиск вона відчуває з боку Москви. Хоча і в Росії нині відбуваються процеси, пов’язані з прагненням багатьох етносів цієї держави до самовизначення.

Визначний сучасний британський філософ Ентоні Сміт на підставі глибокого аналізу культурних основ нації прийшов до актуальних висновків: перший – незнищенна здатність етнічної спільноти та ідентичності формувати одну з тривких основ соціально-політичної солідарності протягом усієї історії аж до теперішнього дня;  другий – багатогранність характеру більшості націй і націоналізмів, часто багатошаровість характеру їхніх культурних традицій, що став результатом поступової еволюції або раптових змін і революції. … Але таке розмаїття (культурних традицій – В.Б.) не ослаблює окремого характеру провідної публічної культури нації та унікальності її арсеналу, міфів і символів. … ; третій – довговічність націй і тривкість національних концепцій; четвертий (найголовніший) – те що ідеологія і рух націоналізму … і на далі відіграє провідну роль у сучасному світі. … Позбувшись своїх попередніх історичних оболонок, націоналізм став доступний для цілей народної мобілізації та легітимізації на всіх континентах і , мабуть, і далі виконуватиме цю роль, поки потреба в культурній ідентичності поєднана з прагненням утвердити суверенітет народу [2, 240-242]. В унісон з цим український філософ Микола Михальченко стверджує: «Становлення і розвиток української нації в етнічному, політичному, економічному і культурному аспектах неминуче приведе до очищення терміна «український націоналізм» від наносного, приписаного йому значення, особливо ззовні, країнами, що не бажають державності України. Українська ідентичність логічно впишеться в європейську і світову систему народів» [3, 88].

Прагнення до національної, культурної ідентичності, як закономірність, проявляється сьогодні в боротьбі народів Африки, Близького Сходу, в посиленні заходів спрямованих на захист національних інтересів в країнах Європи, в посилені російського націоналізму як в самій Росії так і за її межами, в зміцнені таких національних держав як Китай, Японія тощо.

Вагомий вклад у виявлення та обґрунтування сучасних цивілізаційних процесів здійснила сучасна філософія Постмодернізму. Вона стала реакцією на негативні, трагічні, фатальні наслідки модерністського шляху до тоталітаризму та проявом найглибшого світоглядного розчарування насамперед телеоцентрованим проектом історії, який панував за доби модерну, а вже потім – тими чи іншими стратегіями його реалізації, засобами й способами досягнення декларованої модерном фінальної мети історії. Як стверджують сучасні українські філософи В.С. Лук’янець та О.М. Соболь: “Постмодернізм – це сходження до мультикультуральності, яка утворює собою своєрідне середовище вільного становлення, рівноправного співіснування, творчого суперництва самобутніх культур, а не горезвісний “плавильний котел”, який переробляє їх на якусь єдину, наднаціональну “монокультуру”, що панує над усіма субкультурами [4, 227]”. У контексті такої мозаїчної мультикультуральності, яка спонтанно змінюється, різні автономні культури співіснують, не змішуючись одна з одною, не редукуючись до “гіперкультури”. За радянських часів такою “гіперкультурою” по відношенню до інших була спроба нав’язати російську. Постмодерністське бачення полягає у тому, що самобутня національна культура має переважати вплив будь-якої штучно сконструйованої культури, яка претендує на статус наднаціональної.

Близькою до цього є й критика теорії глобалізації в сфері культури та етнонаціональних відносин. Постмодернізм звертає увагу на відірваність глобальних “космополітичних культурних форм” (та їх штучних еклектичних комбінацій) від конкретно-історичних умов життя людей, на нездатність таких конструктів формувати і передавати ідентичність національних та етнічних спільнот як “локального”, так і “регіонального” масштабів. Приклади такої критики глобально-тоталітаристської культури подаються, зокрема, в статті Умберто Еко “Вічний фашизм” та інших працях сучасних філософів та політиків [5, 14].

На відміну від національної та етнічної культури, яка є справжнім вираженням загальноетнічних почуттів, цінностей, пам’яті нації, багатовікової долі етносу, сенсу його історичної ідентичності, глобальна культура позаісторична, неекспресивна, техногенна, експлуатує “нову мову”. Вона не здатна установлювати зв’язок її носія з будь-якою історичною ідентичністю. У неї немає минулого, і тому вона – безпам’ятна, здатна формувати лише манкурта (скільки таких манкуртів є сьогодні в Україні !). Не відповідаючи життєвим потребам індивіда, нації, етносу, глобальна культура не створює колективної ідентичності, до якої б могли апелювати її індивідуальні носії. Власне, саме тому вона й виглядає не стільки такою, яка консолідує, формує колективний розум, скільки такою, яка дезорганізує націю, збиває її з історичного шляху предків [4, 254]. Що ж до нації, як форми організації соціального життя, то вона, на думку сучасних філософів, виявилася не лише компонентом модерну, а й найважливішим складником постмодерністської ситуації [4, 256]. Набувши за доби Постмодерну статусу інтерпретативного складника існуючого дотоді етнічного ядра, нація постала як симбіоз традиції і модернізації, консервації та інновації, який пластично змінюється, тобто як реактиватор традиції у надрах Модерну [6, 228-229].

Аналітики Постмодерну акцентують увагу на тому, що процес глобалізації суспільного розвитку, транскультурної взаємодії є малопередбачуваним, але все ж є очевидними два екзистенційно важливих його наслідки. Перший полягає в тому, що посилюється, поглиблюється, гомогенізується транснаціональна, трансконтинентальна, гетероетнічна соцієнтальність розмаїття країн планети, сприяючи тим самим швидкому поширенню тих форм економічного, соціального і політичного життя, тих форм культури, знань, цінностей, інформаційного взаємообміну, спілкування, взаємодії, які в даний момент сприймаються як оптимальні і найефективніші для задоволення індивідуальних та суспільних потреб. Завдяки цьому глобального, міжнаціонального, транскультурного характеру набувають не тільки ті чи інші досягнення автономних мононаціональних спільнот, а й сам процес формування потреб, способів, стандартів споживання матеріальних, естетичних, духовних цінностей.

Другий наслідок глобалізації полягає в тому, що ті самі інтерактивні процеси ревіталізують одвічне інстинктивне прагнення різних людських спільнот до збереження власної ідентичності – прагнення, яке найвиразніше виявляється у сфері мови, культури, мистецтва, національної і релігійної свідомості.

І якщо така “двуликість” цивілізаційної єдності людства для філософів – модерністів була незбагненою, то для сучасного постмодерністського мислення такий стан є об’єктивним, неусувним, таким, що спонтанно змінюється у своїй екзистенційній історії.

Саме тому сьогодні немає серйозних підстав для прогнозів, відповідно до яких у майбутньому цивілізаційна тотальність людства буде остаточно редукована до однієї з двох згаданих альтернатив, несумісних одна з одною у свідомості мислителів Модерну [4, 266].

Тож, як бачимо, сучасний стан розвитку світової цивілізації, тенденції якого показані в працях філософів – постмодерністів стимулює процес відродження та становлення української нації, а відповідно й потреби національно-патріотичного виховання, як чинника пізнання та самопізнання української нації, виховання української молоді.

На необхідність активізації національно-патріотичного виховання молоді вказує й сучасний  зарубіжний досвід. Добре відомо, що в провідних країнах світу молодь виховується, насамперед, на національних традиціях, державоутворючого народу: англійців, болгар, греків, євреїв, румун, поляків, росіян, литовців, китайців, японців, угорців та інших. І цей процес розпочинається з дитячого віку та знаходить продовження в системі освіти. Так, наприклад, в Росії, Польщі, Литві мовою навчання студентів є, відповідно, російська, польська, литовська. В Законі Республіки Польща «Про вищу освіту» одним із основних завдань вищого навчального закладу визначено: виховання у студентів відповідальності за польську державу, за зміцнення засад демократії та поваги до прав людини, поширення та примноження досягнень науки, національної культури і техніки( в Україні ж у Проекті Закону «Про внесення змін до Закону «Про вищу освіту» сучасна влада пропонує відмінити вимогу щодо формування в студентів патріотизму до України та до української мови).

Формування національно-патріотичного світогляду в країнах демократії відбувається одночасно з іншими державними та громадськими заходами фінансово-економічного, політичного, правового, культурологічного,  військового характеру. Більшість країн світу здійснюють активну модернізацію своїх освітніх закладів у відповідності до вимог Болонського процесу, при цьому турбуються про забезпечення робочими місцями молоді, їх матеріальну підтримку. Важливою складовою кращих ВНЗ світу є національно-патріотичне виховання студентів на засадах поваги до національної мови, традиції, культури, історії.

З урахуванням сучасних цивілізаційних змін, етнонаціональних процесів, досвіду інших країн, національно-патріотичне виховання молоді в Україні потребує суттєвого вдосконалення. За умов відсутності сформованої титульної української нації як в етнічному так і в політичному аспекті будь-які розмови про формування українців як особистостей полікультурних, інтернаціональних, як «людей світу» тощо є передчасним та шкідливим. Не сформувавши єдину згуртовану політичну націю українців – українська держава приречена на загибель (міжрегіональні, міжконфесійні, мовні, культурологічні суперечності, маргіналізм, низький рівень національної самосвідомості тощо).

Викликає тривогу проблема відносин системи освіти з церквою. Як відомо, згідно Конституції України, церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. В останні роки церква все активніше впливає на державотворчі процеси в Україні, прагне нав’язати релігійний світогляд українській молоді, ввести в систему навчальних закладів вивчення богословських дисциплін. Більшість церков в Україні залежні від іноземних центрів, є антиукраїнськими по своїй суті, а тому не здатні здійснювати національне виховання української молоді. На наш погляд у ВНЗ слід посилити викладання релігієзнавчих дисциплін, але релігієзнавчу освіту не слід ототожнювати з богословською (теологічною). Остання, як і атеїстична, є світоглядно неплюральною, а водночас ще й конфесійно зорієнтованою. Введення богословської освіти буде суперечити принципам світської освіти і може спричинити подальше загострення суперечок і конфліктів на світоглядному й конфесійному рівнях, оскільки у державних школах та університетах навчаються віруючі різних конфесій, а також ті, хто не сприймає релігії взагалі.

Поряд з негативними проявами в системі ВНЗ України накопичено й значний позитивний досвід національно-патріотичного виховання молоді. Так у Львівському інституті МАУП виховання студентів побудовано на принципах:

становлення Української державності, розбудова громадянського суспільства передбачають пріоритет людини і нації, всебічний розвиток духовності;

самостійний, незалежний шлях розвитку України як демократичної національної держави зумовлює необхідність розвитку освіти гуманістичної та національної за змістом, високодуховної, заснованої на здобутках вітчизняної та світової педагогіки.

В основу системи виховання студентів інституту покладається національна ідея, яка здатна відігравати роль об’єднуючого, консолідуючого фактору в суспільному розвитку.

Метою національно–патріотичного виховання студентської молоді у Львівському інституті МАУП є формування свідомого громадянина – патріота  України, активного провідника української національної ідеї, справжнього представника української еліти через набуття молодим поколінням соціального досвіду, національної свідомості, активної громадянської позиції, високих моральних якостей та духовних запитів. 

Концепція національно – патріотичного виховання інституту включає в себе наступні напрямки:

  • патріотичне виховання;
  • правове виховання;
  • морально – етичне виховання;
  • художньо – естетичне виховання;
  • трудове виховання;
  • фізичне виховання;
  • екологічне та валеологічне виховання.

Зміст національно – патріотичного виховання у Львівському інституті МАУП включає в себе:

  • забезпечення студентів національно зорієнтованими інформаційними джерелами ( пресою, агітматеріалами, літературою, фільмами, лекціями, телелекціями );
  • організація і проведення національних календарно – тематичних, релігійних та державних свят;
  • проведення зустрічей із видатними діячами українського державотворення;
  • виховання любові до Батьківщини, до рідного краю;
  • формування мовної культури, поваги до Конституції та законів України;
  • ознайомлення з героїчними сторінками історії Українського народу, його бойовими традиціями;
  • виховання розуміння громадянського обов’язку;
  • створення та організація роботи Українського Народного Університету, юридичної клініки та козацьких загонів у співпраці та допомозі правоохоронним органам по охороні громадського порядку;
  • вивчення історичного, культурного, політичного, соціального та патріотичного досвіду наших предків.

Основними завданнями національно–патріотичного виховання в інституті є:

формування з студента патріота України;

виховання почуття патріотизму та вірності традиціям українського народу;

виховання у студентів та працівників інституту високих моральних якостей та духовної культури на основі національних та християнських цінностей;

створення умов для виховання керівника нової генерації, інтелектуала, інтелігента, господаря на своїй землі;

формування національної свідомості та відповідальності;

виховання політичної, економічної та правової культури, поваги до Основного Закону держави, законів України, державної символіки, української мови;

культивування кращих рис української ментальності, господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи;

формування культури міжнаціональних відносин і поваги до Українського народу та держави (незалежно від національної приналежності);

створення умов для розвитку індивідуальних здібностей, талантів студентської молоді, для самореалізації молоді в сфері наукової, професійної, художньо – естетичної, спортивної – оздоровчої діяльності;

впровадження сучасних демократичних взаємовідносин між вихователем та вихованцем – як одного із засобів формування вільної людини.

Національно – патріотичне виховання у Львівському інституті МАУП здійснюється на основі:

  • чинного законодавства України;
  • наказів та розпоряджень Академії та Інституту;
  • Концепції виховної роботи у Міжрегіональній Академії управління персоналом;
  • Концепції виховної роботи у Львівському інституті Міжрегіональної Академії управління персоналом;
  • Кодексу честі Львівського інституту Міжрегіональної Академії управління персоналом. [7]

Позитивний досвід національно-патріотичного, військово-патріотичного виховання накопичено в системі ВВНЗ Міністерства оборони України (див. 8), та в багатьох інших ВНЗ України.

Аналіз теоретичних засад, стану та проблем системи національно-патріотичного виховання молоді надає підстави запропонувати варіант Концепції національно-патріотичного виховання студентської молоді в Україні. В Концепції, зокрема, необхідно визначити мету та завдання національно-патріотичного виховання студентської молоді.

 Мета Концепції має полягати у створенні методологічних засад для системної і цілеспрямованої діяльності органів державної влади і громадськості щодо виховання молодої людини — патріота  України, готового самовіддано розбудовувати її як суверенну, демократичну, правову і соціальну державу, виявляти національну гідність, знати і цивілізовано відстоювати  свої громадянські права та виконувати обов’язки, сприяти громадянському миру і злагоді в суспільстві, бути конкурентоспроможним, успішно самореалізуватися в соціумі як громадянин, сім'янин, професіонал, носій української національної культури.

Національно-патріотичне виховання є складовою загального виховного процесу студентської молоді, головною метою якого є набуття нею соціального досвіду, готовності до виконання громадянських і конституційних обов'язків, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури взаємин, формування особистісних рис громадянина Української держави, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, інтелектуальної, правової, трудової, екологічної культури.

Здійснення системного національно-патріотичного виховання є однією з головних складових національної безпеки та забезпечення консолідованості українського суспільства.

Концепція має передбачати реалізацію таких виховних завдань:

забезпечення сприятливих умов для самореалізації особистості в Україні відповідно до її інтересів та можливостей;

виховання правової культури, поваги до Конституції України, Законів України, державної символіки — Герба, Прапора, Гімну України та історичних святинь;

сприяння набуттю молоддю соціального досвіду, успадкування

 духовних та культурних надбань українського народу;

формування мовної культури, оволодіння та вживання української мови як духовного коду нації;

формування духовних цінностей українського патріота: почуття патріотизму, національної свідомості, любові до українського народу, його історії, Української Держави, рідної землі, родини, гордості за минуле і сучасне на прикладах героїчної історії українського народу та кращих зразків культурної спадщини;

відновлення і вшанування національної пам’яті;

утвердження в свідомості громадян об'єктивної оцінки ролі українського війська в українській історій, спадкоємності розвитку Збройних Сил у відстоюванні ідеалів свободи та державності України і її громадян від княжої доби до часів незалежності;

формування психологічної та фізичної готовності до виконання громадянського та конституційного обов'язку щодо відстоювання національних інтересів та незалежності держави, підвищення престижу і розвиток мотивації до державної та військової служби;

консолідація діяльності органів державного управління та місцевого самоврядування, навчальних закладів, громадських організацій щодо національно-патріотичного виховання;

сприяння діяльності установ, навчальних закладів, організацій, клубів та осередків громадської активності, спрямованих на  патріотичне виховання студентської молоді;

підтримання кращих рис української нації — працелюбності, прагнення до свободи, любові до природи та мистецтва, поваги до батьків та родини;

створення умов для розвитку громадянської активності, професіоналізму, високої мотивації до праці як основи конкурентоспроможності громадянина, а відтак, держави; 

сприяння розвитку фізичного, психічного та духовного здоров'я; задоволення естетичних та культурних потреб особистості;

виховання здатності протидіяти проявам аморальності, правопорушень, бездуховності, антигромадської діяльності;

реалізація індивідуального підходу до особистості та виховання.

Основними принципами національно-патріотичного виховання слід визначити:

принцип національної спрямованості виховання, який передбачає формування в студентської молоді національної свідомості, любові до України, свого народу, шанобливого ставлення до його культури, здатності зберегти свою національну ідентичність, пишатися приналежністю до українського народу, брати участь у розбудові та захисті своєї держави;

принцип культуровідповідності, який передбачає виховання як культуротворчий процес, спрямований на формування базової культури особистості, базуючись на набутому морально-етичному досвіді людства;

принцип гуманізації виховного процесу зосереджує увагу на особистості як вищій цінності;

принцип життєвої творчої самодіяльності передбачає становлення особистості як творця свого життя, який здатен приймати особисті рішення, і нести за них відповідальність, повноцінно жити і активно діяти, постійно самовдосконалюватися, адекватно і гнучко реагувати на соціальні зміни;

принцип толерантності передбачає інтегрованість української культури в європейський та світовий простір, формування у вихованців відкритості, толерантного ставлення до цінностей, відмінних від національних ідей, до культури, мистецтва, вірувань інших народів, здатності диференціювати спільне та відмінне в різних культурах, сприймати українську культуру, як невід'ємну частину загальнолюдської.

Шляхи реалізації концепції

1. Розроблення та удосконалення нормативно-правової бази патріотичного виховання молоді.

2. Активізація діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування та громадських організацій у сфері національно-патріотичного виховання студентської молоді.

3.    Інформаційне забезпечення національно-патріотичного виховання студентської молоді.

4. Активне залучення до національно-патріотичного виховання студентської молоді громадських організацій, використання їх досвіду і духовного потенціалу у вихованні патріотів України.

5.  Формування науково-теоретичних і методичних засад національно-патріотичного виховання молоді, включення проблематики національно-патріотичного виховання до дослідницьких програм та планів ВНЗ.

Головними результатами впровадження Концепції мають бути: утвердження патріотизму та національної самосвідомості студентської молоді; поглиблення процесу формування основ гуманістичного світогляду; забезпечення пріоритетності високих моральних, культурних, національних та загальнолюдських цінностей; формування характерних рис патріота: активна підтримка і розвиток Української державності, дотримання Конституції України; дбайливе ставлення до національних багатств, рідної природи; готовність до захисту Батьківщини; пошана до історичної пам’яті; любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій; збереження та зміцнення власного здоров’я.

Висновки:  Аналіз сучасних цивілізаційних процесів виявив необхідність посилення уваги до національних проблем розвитку суспільства та національно-патріотичного виховання української молоді, значним потенціалом, якого володіє система ВНЗ.  Виховна робота у ВНЗ має отримати більш виразне національно-патріотичне спрямування та змістовне наповнення, забезпечити підготовку національно свідомих фахівців – громадян України.

Література
  1. Попович М.В. Роль філософії у духовному розвитку людства. / Збірник наукових праць (Матеріали ІІІ Міжнародної науково-теоретичної конференції «Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності», 19-20 травня 2011 р.) / М. Попович – Житомир, Видавництво ЖДУ ім.І.Франка, 2011 – С.10-16.
  2. Ентоні Д. Сміт, Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. Наукове видання / Ентоні Д. Сміт – К.: Темпора, 2009. – 312 с.
  3. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи / Михальченко – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2004. – 488 с.
  4. Лук’янець В.С., Соболь О.М. Філософський постмодерн / В.Лук’янець,     О.Соболь – К.: Абрис, 1998. – 352 с.
  5. Див.: Умберто Эко. «Вечный фашизм»// Литературная газета. – 4 октября 1995 г., № 40 (5571).
  6. Див.: Arnason J. Nationalism, Globalistion and Modernity // Theory, Culture and Society. – 1990. – Vol. 7. – № 2, 3.
  7. Режим доступу: http://li-maup.edu.lviv.ua/index.php?page=20
  8. Патріотичне і гуманістичне виховання військової інтелігенції: сутність, взаємозв’язок, стан, проблеми / Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції. К.- «Просвіта», 2003. – 289 с.

В.Ф. Баранівський, доктор філософських наук, професор

Стаття була опублікована у науковому виданні "Педагогіка вищої школи: методологія, теорія, технології" (Том 1. Теоретичний та науково-методичний часопис 3, ІВО НАПН України, 2011. – К., С. 227-236).

На головну
Створення сайту: DoSites.Net
На початок сторінки Карта сайту