Значення національної мови в освіті, культурі та релігійному житті українців

Баранівський Василь ФедоровичПостановка проблеми. Філософський, соціологічний, психологічний аналіз проблеми національної мови, її значення в житті народів переконливо засвідчує для багатьох людей зрозумілу істину, що мова є душа нації, її велике духовно-культурне надбання, її чи не найголовніша ознака. Мова, якою спілкувалися між собою наші діди та прадіди, яка є рідною для людей по крові, поєднує їх не тільки спільною логікою мислення, але й створює той єдиний спільний духовний, культурний, психологічний егрегор, що найбільше поєднує людей в націю, в народ, в єдину соціальну спільноту.

Нажаль, є багато людей в Україні та за її межами, які, здається, не розуміють цих важливих істин. Є й ті що розуміють, але діють по-іншому, підкоряючись певним амбіціям, своїм егоїстичним політичним, культурницьким та релігійним прагненням. Своїми діями такі люди підривають основи єдності українців, наносять шкоду державотворенню в Україні.

З огляду на це, стає зрозумілою потреба більш ґрунтовного наукового аналізу взаємовпливу релігії, церкви та суспільного, громадського життя щодо питань функціональної національної мови в системі освіти та культури.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Актуальність проблеми духовності, культури, мови, етно-національних відносин обумовила значний інтерес до неї науковців, політиків, державних та громадських діячів. В центрі дискусій з цієї проблематики найчастіше перебуває мова, а саме, проблема української мови, як мови державної, як мови рідної для етнічних українців, а також як мови міжнаціонального спілкування для всіх громадян України.

Цьому питанню присвятили свої виступи та праці зокрема такі діячі та науковці як: президент України В. Ющенко, керівники українських церков (Української православної церкви Київського патріархату, Української Греко-католицької церкви, Української Автокефальної церкви), вчені-філософи О.М. Колодний, М.І. Михальченко, І.Ф. Надольний, Л.О. Филипович та ін. В історії філософської думки видатна роль в розробці цієї проблеми належить: М. Грушевському, М. Драгоманову, А. Кримському, В. Липківському, І. Огієнку та ін.

Мета дослідження. Відштовхуючись від біблійних положень, досліджень відомих класиків української філософії, релігієзнавства, теології та сучасних реалій українського життя проаналізувати вплив релігії, найбільш поширених християнських церков в Україні на утвердження української мови як мови Богослужіння та повсякденного спілкування українців, всіх громадян, зокрема і в системі освіти України.

Виклад основного матеріалу. Аналіз проблеми розпочнемо з висвітлення аргументів християнської теології щодо можливості та потреби застосування національної мови під час культових та інших релігійних заходів. Насамперед, слід відзначити, що питання мови в релігійно-церковному житті займає особливе місце. Мовою віруюча людина звертається до Бога як власного спасителя, який ніби-то уважно слухає її, хоча і не завжди або не відразу відповідає  на її звертання. Найпотаємніші свої переживання і бажання, виголошені в молитві, віруюча людина прагне виразити своєю рідною мовою. Коли під час богослужіння звучить чужа або звична, але не зрозуміла їй мова, то за цих умов вона відчуває себе дещо приниженою, упослідженою. Тоді Бог для неї, оскільки він не розмовляє зі своїми віруючими їхньою мовою, є чимось чужим. А позаяк він не володіє мовою тих, до кого звертається його слово, то він не є всезнаючим. Це, звісно, обмежує права і принижує власну гідність віруючого. Сам Ісус Христос говорив, що ті “хто увірує й охреститься …, говоритимуть мовами новими” (Мк 16, 16-17). Апостол Павло в Посланні до Коринтян аргументує право церкви говорити з народом тільки зрозумілою мовою: “Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а Богові, бо ніхто його не розуміє … Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе…Як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю … Як багато, наприклад, мов є на світі – і кожна з них не без значення ! Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду! Але в церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоби й інших навчити, аніж десять слів чужою мовою !” (1 Кор. 14, 2-19).

З причин складності та суперечливості історії християнства в Україні проблема мови в українській церкві не вирішена й до сьогодні. З тих пір, як князі Володимир та Ярослав Мудрий ввели грамотність, літературною мовою для Київської Русі стала церковнослов’янська мова – це не якась штучна, неприродна мова. Історія доручила їй ту функцію, яку вона виконує у слов’янському світі, ставши мовою богослужбовою для болгар, українців, білорусів, сербів, росіян. Насправді ж це мова одного із слов’янських народів – болгарського, а точніше, його південномакедонське (солунське) наріччя, опрацьоване болгарськими просвітителями Кирилом та Мефодієм для літературно-книжних цілей [1, 156]. Як кожна національна мова, ця мова має свої привабливі і неповторні риси. Поетичність цієї мови виявляється у звуковому багатстві, красі її форми та стилю. У церковному вжитку цій мові властива специфіка. Це відрізняє її від мови повсякденного вжитку і водночас гармонізує її як естетичне явище з усією системою церковного мистецтва. Проте це не означає, що такі самі риси не притаманні іншим мовам і, зокрема, українській, що ці мови не придатні для релігійно-церковного життя.

Українська мова є однією з давньописьменних. Іншомовні дослідники постійно підкреслюють милозвучність і лексичне багатство української мови, порівнюють її за своїми якостями з італійською. “Величавою і простою” характеризував її В. Маяковський. Відомий словацький письменник В.Лукич зазначав, що мова українців є зрозумілою для усіх слов’ян. Вона красується своєю легкістю, гнучкістю, з усіх північних мов є найбільш здатною до поезії й музики.

Здавалося б, що тільки цих авторитетних посилань достатньо, щоб визначити українську мову для українців, як мову Богоугодну та Богослужбову. Богослови – опоненти цих аргументацій – твердять про недопустимість церковної служби та проповідей в українських церквах рідною мовою. Мовою Богослужіння та релігійної літератури вони визнають церковнослов’янську, яка ще за часів Російської імперії, як стверджують фахівці (І.Огієнко, І.Франко, А.Колодний, Б.Лобовик, Л.Филипович та ін.), стала староросійською. Вона має в собі мало спільних ознак з тією церковнослов’янською мовою, яку ввели в життя брати Кирило та Мефодій.

Відстоюючи особливість церковнослов’янської мови в літературному житті православ’я, богослови при цьому обходять увагою те, що, власне, ця мова як одна із “живих, простих, невироблених, навіть “варварських”,”базарних”, як на той час, мов” (І.Огієнко), в кінцевому рахунку стала благословенною. До того ж якість Богослужбової вона набула в Римі у 868 р. від папи Адріана II, тобто від глави Римської курії, святість якого православ’я ставить під сумнів.

Історія свідчить, що проти Богослужінь живою народною мовою виступають найчастіше не з релігійних переконань, а з політичних міркувань. Саме так діяв російський цар Петро I щодо українських впливів в розвої церковно-слов’янської мови. Єдності в сприйнятті цих аргументацій немає.       

Українська мова багато втратила від того, що її було вилучено з літургійного життя, з проповідництва, молитви. Це формувало ставлення до неї як до неповноцінної, другорядної, Богу не угодної. Внаслідок цього український етнос жив у стані духовної невагомості, в неповноцінному національному просторі. Девальвація рідного слова не лише в релігійно-церковному житті, духовному світі віруючого, а й у суспільній сфері, загалом, призвела до девальвації людських душ, втрати віри в рідну святість,  рідну вартість. Ставлення через чуже і до чужого не є одухотвореним, оскільки виходить не з власного сприйняття і розуміння духовної науки Ісуса Христа. “Народ”, котрий слухає служби Божі на нерідній йому мові, - як справедливо зазначив митрополит Іларіон (Огієнко ), - подібний до в’язня, що любується, світом Божим через в’язничні грати”.

Впровадження в літургійну практику церковнослов’янської мови зумовило виключення в Україні церкви з національно-формуючих факторів, перетворення її в знаряддя денаціоналізації, що в кінцевому підсумку  призвело до конфесіоналізації свідомості. Тому відродження українського православ’я – це не лише зміна назви православної церкви, а й  її глибока духовна і, зокрема, мовна, переорієнтанція. Останнє неодмінно передбачає відправу Богослужінь, проголошення проповідей живою мовою народу, посилення турботи священослужителів про стан рідної мови віруючих, як головної основи їхньої національної культури і відданості вірі батьків, видання Біблії, інших духовних книг, журналів, газет українською мовою.

В сучасних умовах гострі суперечки між віруючими різних християнських конфесій, між мирянами і кліром часто виникають саме через мову церковного життя. Так, послідовники Української православної церкви Київського патріархату, Греко-католицької церкви, парафій, що перебувають у підпорідкуванні Московського патріархату, Римо-католицької церкви, при цьому не завжди адекватно сприймають один одного. І знову ж таки як і раніше, за впертим небажанням Московської патріархії погодитися на визнання права українських церков сповідувати релігію рідною мовою проявляються нові політичні та ідеологічні амбіції як самої церкви, так і певних сьогоденних московських політиків. Аналізуючи ідеологію та політику Московської патріархії, перш за все слід мати на увазі той факт, що вона  і нині не відмовляється від своєї філософії, згідно з якою Москва – третій Рим в Християнстві, що Москва є центром православного християнства в слов’янському світі. Збереження старослов’янської (старосійської) мови є безумовно дуже важливим чинником такої ідеології та політики. Відповідно до своєї ідеології та конфесійної залежності від Москви УПЦ Московського патріархату насаджує в українському суспільстві російську культуру, мову тощо.

Оцінка такої позиції УПЦ Московського патріархату, з врахуванням того, що більшість її релігійних організацій, монастирів тощо діють в східному та південному регіонах України дає підстави стверджувати про негативний вплив діяльності цієї Церкви на вирішення проблеми української мови, як мови державної та міжнаціонального спілкування, загалом проблеми єдності української нації та регіонів України.

Безпідставність такої позиції УПЦ Московського патріархату з теологічної точки зору в публікації була обґрунтована вище. З точки зору наукової та з позиції національних інтересів України в обґрунтуванні необхідності української мови, як мови міжнаціонального спілкування та мови навчання в закладах освіти України, звернемося до висловлювань та висновків сучасних українських науковців. Так, Т.Скубашевська в авторефераті своєї дисертації стверджує: «Характерно, що в контексті комунікації, міжкультурного діалогу розмаїття мов не лише не виключає, але й потребує зміцнення духу і простору функціонування рідної мови. Вивчаючи рідну мову людина одночасно засвоює категорії, якими користується її народ і її культура. Як член спільноти вона формує своє бачення світу не на основі самостійного опрацювання своїх переживань, а в рамках закріпленого в поняттях мови досвіду її мовних предків…. Рідна мова є основою спілкування спільноти, це ланцюг, що поєднує нинішнє покоління з минулим і майбутнім, єднає людей у просторі… Досвід показує, що народ, який втрачає рідну мову, від міжкультурного діалогу поступово віддаляється (відходить) і навпаки, народ, який утверджує свою мову у мовному розмаїтті цивілізації, втягується в цей діалог все більш поважно та інтенсивно» [2, 10-11]. Т.Цимбал в своїй дисертації зазначає: «Втрата національної ідентичності викликає ціннісну деструкцію, неузгодженість цінностей та актуального існування індивідів, або їх повну втрату – аномію, що особливо небезпечно в масштабах нації, суспільства, оскільки такий стан є ґрунтом соціальних деструкцій. Втрата ідентичності людиною відкидає здатність розуміти та знаходити істинні буттєвісні смисли» [3, 16]. Незнання рідної мови певною частиною етнічних українців безумовно й приводить їх до втрати своєї національної ідентичності. І. Бушман в своїй дисертації обґрунтовано привертає увагу до необхідності врахування культурно-історичної традиції українського народу в навчальному процесі. Поза сумнівом, головним культурно-історичним надбанням українців, як корінної, титульної нації України, є її мова. «… процес освіти, - стверджує І. Бушман, - не повинен зводитися до тривіальної передачі знань. Культура покликана бути ще й ціннісно-змістовною основою освітнього процесу в національній школі. Культурним змістом освітньої діяльності має стати цілісність культурного досвіду українського народу, що на базі діалогічної взаємодії з культурним досвідом цивілізації та міжкультурного й полікультурного синтезу репрезентує всі позитивні цінності сучасності, вкорінені у вітчизняну історично-культурну традицію….

Системоутворюючий елемент національної самосвідомості – сукупність уявлень про сенс національного буття. На жаль досі ця мозаїка складена з елементів, які не надто органічно узгоджуються між собою. Часто вони не доповнюють один одного, не підсилюють і не гармонізують взаємини держави та суспільства» [4, 10-11].

Критично оцінюючи роль певних Церков в культурному та релігійному житті українського суспільства, утверджені української мови в системі освіти все ж маємо враховувати, що Церкви в Україні є реальність. Релігійні чинники діють, зокрема, і в системі освіти України. Виникає запитання: яке відношення мають зазначені релігійні чинники до системи освіти? Найбезпосередніше. Від релігійної ситуації в Україні певною мірою залежить поширення та ефективність сприйняття гуманітарних, зокрема українознавчих дисциплін (історії України, історії української філософії, української культури, українознавства, релігієзнавства тощо) в суспільстві. Звичайно, й  українознавчі науки мають серйозно враховувати релігійні чинники. На наш погляд, система українознавчих дисциплін повинна активно та переконливо відображати справжню роль релігії та церкви в суспільстві, активно підтримувати українські церкви, які щиро підтримують українську державу та її народ.

Стосовно системи освіти в Україні, зокрема вищої, то відомо, що Церква проявляє постійну зацікавленість щодо введення богословських (теологічних) дисциплін у навчальний процес, пояснюючи свої домагання необхідністю підвищення духовного рівня української молоді. Але яку “духовність” пропонують українському суспільству певні конфесії, коли їх ідеологами та прихильниками пропагуються ідеї чужі українцям, які вносять елементи розладу, відчуженості від національних коренів та національної духовності в цілому. Ми твердо переконані в тому, що в українській державі має незаперечно виконуватись вимога Конституції, згідно з якою церква відокремлена від держави і школа від церкви. У вищих навчальних закладах має вивчатися релігієзнавство, що дає повний обсяг наукових, об’єктивно виважених знань про різні релігії та їх місце і роль у системі духовних цінностей суспільства.

Релігієзнавчу освіту не слід ототожнювати з богословською (теологічною). Остання, як і атеїстична, є світоглядно неплюральною, а водночас ще й конфесійно зорієнтованою. Ми підтримуємо думку фахівців з релігієзнавства Інституту філософії НАН України ім. Г.Сковороди, які вважають, що організація богословської освіти в системі державних навчальних закладів суперечить принципам світської освіти, відокремлення церкви від держави й державної школи від церкви  і може спричинити подальше загострення суперечок і конфліктів на світоглядному й конфесійному рівнях, оскільки у державних школах та університетах навчаються віруючі різних конфесій, а також ті, хто не сприймає релігії взагалі [5, 219]. Саме релігієзнавче виховання важливе з погляду розв’язання тих міжконфесійних конфліктів, які хвилюють суспільне життя України.

На жаль, в сучасному українському суспільстві є певні відхилення, збочення, непорозуміння та безвідповідальність у взаєминах із церквами, що суттєво порушують принцип світськості держави, відокремленості школи від церкви та церкви від держави. Це проявляється, зокрема: у релігійних проповідях, що здійснюються засобами масової інформації; освяченнях, релігійних відправах, благословіннях, здійснюваних церквами за запрошеннями державних, освітянських структур та окремих діячів, насамперед, для проведення зі студентами, інколи всупереч їх особистому бажанню. Звичайно, такі “заходи“ неоднозначно сприймаються їх учасниками і по-різному впливають на молодь. Комусь із сучасних керівників такі “заходи” здаються вагомими і навіть модними. Але, дуже часто за такими спробами проглядається елементарна відсутність чи недостатність національної свідомості та гідності, гуманітарної культури, нерозуміння реальних законів і закономірностей становлення і розвитку процесів національного державотворення, ролі та можливостей системи вищої школи у вихованні української молоді – майбутнього української держави.

Висновки. З огляду на вищевикладене, на нашу думку, українська держава повинна, відповідно до Конституції, Закону “Про свободу совісті та релігійні організації” більш уважно оцінювати діяльність тих чи інших релігійних конфесій та центрів з точки зору їх корисності для українського суспільства, поваги до українського народу та його держави.

Виходячи з того, що мова є найважливішою ознакою духовного й культурного становлення кожного народу, що без рідної мови немає повноцінної самосвідомості, немає повноцінної нації, держава має проводити політику щодо захисту мови свого народу. Держава впроваджує  в життя свою мовну політику через закони, школу, пресу, радіо, телебачення тощо. Відправа Богослужіння живою мовою свого народу – не лише неодмінний чинник збереження його як окремої, самостійної нації, а й гарант “тієї духовної користі, що є його метою”. “Народ, що в церкві не чує своєї рідної мови, звичайно, не шанує і не береже її, як скарбу найдорожчого” (І.Огієнко).

Державні органи, засоби масової інформації мають вести передачі не тільки богослужбового, проповідницького характеру (що нині доволі часто відбувається), але й пояснювати реальний стан справ у церквах України, об’єктивно розкривати та оцінювати їх діяльність, підтримувати ті церкви, діяльність яких спрямована на утвердження української державності, української культури та мови.

Література

1. Власовський І. Нарис історії Української Православної церкви: У 4-х томах, 5 кн. / Гол. ред.С.Головко.–К.: Либідь, 1998. - Т.4. - Ч.2. - 398 с.

2. Скубашевська Т.С. Мовні стратегії у формуванні міжкультурного діалогу у європейському просторі (соціально-філософський аналіз) // Автореф. дис. канд. філос. наук. – К.: Ін-т вищої освіти АПН України, 2005. – 19 с.

3. Цимбал Т.В. Буттєвісне укорінення людини як соціально-філософська проблема // Автореф. дис. канд. філос. наук. – К.: Ін-т вищої освіти АПН України, 2004. – 20 с.

4. Бушман І.О. Система освіти як засіб модернізації української культури // Автореф. дис. канд. філос. наук. – К.: Ін-т вищої освіти АПН України, 2005. – 18с.

5. Колодний А.М., Любовик Б.О., Филипович Л.О. та ін. Релігія в духовному житті українського народу. - К., 1994.

В.Ф. Баранівський, доктор філософських наук, професор

Надруковано:  Освіта і наука в Україні. / Матеріали всеукраїнської наукової конференції, 29-30 листопада 2013р., м. Дніпропетровськ. – Роял Принт, 2013. – с. 17-20.

На головну
Створення сайту: DoSites.Net
На початок сторінки Карта сайту